ДМИТРИЙ ГОРБАЧЕВ

АТРИБУТИРОВАНИЕ ХУДОЖЕСТВЕННЫХ ПРОИЗВЕДЕНИЙ ИСКУССТВА

- Практично всі говорять, що в Україні зберігаються унікальні твори світового мистецтва, але як вирішити проблему з їх збереженням - не знає ніхто. Чи існують, на Ваш погляд, шляхи вирішення цього протиріччя?

- Я був колись у Японії, там надзвичайні музеї. Навіть американці на них дивляться із заздрістю. Це прекрасні фонди, у музейну справу вкладаються величезні кошти... А у нас...Я пам'ятаю, коли я працював у музеї, нам скоротили посаду реставратора і зменшили фінансування. Це у Національному музеї. Хрущов вимагав, аби на музеї гроші не витрачалися, бо це мотлох - „старйовщики". Міністерські чиновники тих часів вихвалялися, що фінансування скоротили, а музей - стоїть, нічого не сталося. На те, що сипалися ікони, ніхто не звертав уваги. Але хтось на цьому зробив кар'єру, бо зекономили кошти.

У музейній справі одна проблема - кошти. Тут більше немає про що говорити. Виділяйте кошти і все буде добре. Треба шукати гроші - меценатські, із зарубіжних фондів. Державних - не дочекаєтеся.

Держава всюди хоче заробити, і думає, що всі хочуть заробити. Ми зробили виставку українського модернізму в США їх коштом. Тоді наші музейники чинили великий супротив, вони думали, що на цьому хтось наживеться, а з ними не діляться. Музейники казали нам: якщо хочете мати виставку, то беріть українську радянську графіку, вона нам сто років не потрібна. Шість років ми працювали, аби зробити цю виставку. Американці їздили Україною, шукали експонати. Вона тріумфально пройшла в Чикаго і Нью-Йорку.

- Ви стверджуєте, що наші музеї врятують лише меценати. Але держава своїми законами цьому не сприяє?

- Так, у нас недосконале законодавство, меценатів не стимулюють. Ті ж самі американці мають найбагатші музеї у світі. Чому? Бо там той, хто дарує твори музею, має великий зиск, йому „знімають" податки. Крім того, якщо ви десять років тому купили твір, а його ціна на аукціонах за цей час зросла у сто разів, то з вас знімають податок за теперішньою вартістю. Це вигідно.

Йдемо далі. У нас в музеях формують експозиції за принципом „дати". Тому колекції, подаровані музею, розпорошуються. За кордоном заходиш у зал, а там пише - колекція подарована таким-то. Там зали формуються за принципом колекцій. В одній експозиції можуть бути твори Тиціана, Рембрандта, Ренуара, в іншій - знову Ренуар. Там немає оцієї такої „просвітницької" мети. У нас коли хтось і дарує музею колекції творів, ім'я колекціонера не фігурує. Вмикається „лінійний" потік, за датами.

 У нас ще й є така смішна ситуація - дарувальник мусить платити. От князь Лобанов-Ростовський з Лондона, який організовував вищезгадану виставку в США, розповідав, що коли він ввозив твори в Україну, йому на митниці сказали сплатити податок - 30% від вартості. А вартість наші „експерти" на митниці встановлюють таку, аби 30% від неї були великою сумою. Це дивно, я, наприклад, хочу вам подарувати 300 доларів США, і що - мені у вас треба просити дозволу, документи якісь підписувати. У нас досі існує радянське глупство. Так от, він „дав" там щось на митниці і його урочисто пропустили через кордон, а він подарував нашим музеям твори Шевченка, Рєпіна, Екстер.

- Хто, на Вашу думку, мав би займатися цими питаннями?

 - Хто? Що тут сказати... Депутатам Верховної Ради не до того. Вони егоїстичні, мають свої інтереси, культура їх мало цікавить. Подивіться, як вони виступають, особливо Партія регіонів. Це ж малограмотні люди, для яких поняття культури взагалі немає, їх цікавить лише „чистоган".

В нас є  голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесь Танюк, але він малоактивний. Ми колись мали з ним розмову на предмет того, що твори мистецтва повинні нормально „приходити" в Україну і нормально „йти" звідси. Це буде кровообіг. Але у нас ніхто не дозволяє нічого вивезти, а тут воно часто гине, на Заході би воно збереглося.

- Ви за те, аби культурні цінності вивозилися з України?

- Так, вони би збереглися фізично. Нещодавно у мене був бібліофіл зі США, він у Харкові на горищі знайшов звалище книжок 20-х років. Лише 20 одиниць збереглося, серед яких раритетний харківський журнал „Нова генерація". Він хоче ці книжки реставрувати, привести до Гарварда, де їх одразу надрукують, і вони збережуться вічно. Проте, йому кажуть, що це національне надбання, що «ви нас грабуєте». От і все. Усі згниють. Нехай воно буде де завгодно, аби збереглося фізично. У нас проблема не пропаганди культури, а фізичного існування багатьох творів.

От я бідкаюся, що геніальний іконостас з Сорочинців 18 століття - Гоголя хрестили під тими іконами - „безхозний". Я хочу, аби якийсь музей взяв його на баланс. Принаймні він тоді не загине. Я знайшов мецената, який дав кошти на реставрацію, але іконостас знову її потребує. Нікому ж до цього немає діла. Я би був щасливий, аби цей іконостас вивезли закордон і здували з нього пилинки. От яка у нас проблема! А ми кажемо - ні, не дамо, це надбання. Яке це надбання, якщо воно „безхозне"?

- Якщо порівнювати Захід і Схід України, чи є якась відмінність у підході до збереження музейних фондів?

- На Заході України більше фахівців таких, як Борис Возницький. На Сході - жодного директора такого ґатунку немає. У Возницького теж мало грошей, проте все, що від нього залежить, він робить. На Східній Україні, навпаки, малоосвічені директори музеїв, які туди потрапили випадково. Щось вони роблять, але... Національний музей у Києві немає жодної філії, це означає, що музейної роботи вони не провадять. А у Львівської картинної галереї є 26 філій. І Возницький все намагається довести до пуття. І Золочівський замок, і Олеський, який, можна сказати, є світовою перлиною. У Возницького мало грошей, гроші переважно на Сході. А там бракує культури і зацікавленості, хоча щось і там робиться. Якщо б сполучити культуру Західної України з грошима Східної, тоді щось було б.

-  Як викликати оцю зацікавленість на Східній Україні?

- Ви знаєте, вони потрохи зацікавлюються. Я думаю, що наступне покоління вже вкладатиме кошти в культуру. У 19 столітті був підприємець Терещенко. Його нащадки вже були меценатами загальноімперського значення, для них культура була над усе. Вони були готові розоритися, аби зробити якусь культурну акцію. Мамонтов, російський меценат, навіть сидів у тюрмі, бо розорився через свою меценатську діяльність. На Сході друге покоління буде скеровувати кошти на культуру. Без культури -  як без повітря!

- Можливо, це й так, але хто подасть приклад, що кошти треба вкладати в культуру?

- Тут спрацьовує якийсь „автомат", він робить мільйонерів культурними, у них з'явиться фізіологічна потреба бути меценатами культури.

- Поки „автомат" спрацює, пройде чимало часу, а фонди потребують коштів вже?

- Це не так. Якщо експонат зберігається у музеї, за ним хтось наглядає, погано чи добре, але наглядає. Знаєте, я скажу навіть так: якщо експонат вкрали і продали, це навіть добре. Цей експонат буде існувати вічно, його будуть оберігати. Я за те, аби музейники продавали направо і наліво. Можна це легалізувати. На Заході музеї мають право торгувати своїми картинами. Нехай музеї продають свої картини, але легально.

Якщо твір зберігається у музеї, він не знищиться фізично, головне, аби „безхозні" твори брали на баланс і реставрували. Зараз необхідно бити на сполох. Прямої загрози знищенню творів, які зберігаються у музеях, немає, але проблема існує, треба нею займатися. Наше надбання моментально не загине, але воно - під загрозою.

Наталя Єфіменко, ZAXID.NET
09.07.2007
http://www.zaxid.net/article/2537/