Кубофутуризм як передчуття |
|
У Національному музеї України триває виставка творів
Олександри Екстер
Чекан Олена
Професор Дмитро Горбачов відкривав український авангард тричі.
Для себе, – коли вперше побачив серед мотлоху й сміття у
підвалах сховища Національного музею понівечені роботи «невідомих
художників»; для радянських дисидентів та інтелектуалів, –
коли потайки почав водити їх у ті підвали. Зараз Дмитро
Омелянович відкриває його Україні й світові. Він
найавторитетніший знавець, автор монографій, куратор і
консультант численних виставок. І хоча до організації
нинішньої виставки Олександри Екстер, що відкрилася в
Національному художньому музеї України, він безпосереднього
відношення не має, по розповідь про видатну співвітчизницю
Тиждень звернувся саме до нього.
Якщо об’єктивно, Екстер – одна з найвизначніших
українських художників-новаторів. Вона стала малювати
абстрактні роботи, але не в стилі Василія Кандинського чи
Казимира Малевича – це були два зовсім різні напрями, – а
створила свій кубофутуристичний варіант абстракціонізму.
Воно вдалося їй легко, бо вона зрослася з українським
народним мистецтвом, де головне – пульс орнаменту, ритміка,
рух, нерв. І це було передчуттям всього, що потім відбулося
в мистецтві ХХ ст…
|
"Три дами з собачкою", 1910 р. |
|
Вона народилася в Білорусі, в Білостоці Гродненської
губернії. Батько – білорус, мати – грекиня. Православні.
Екстер – це прізвище її першого чоловіка, був такий відомий
адвокат у Києві, німець Екстер. Він у 1918 році помер від
тифу, а так вона Григорович. Узагалі, наголос треба робити
на першу літеру, це французи ліплять наголоси на останню
голосну, тому всі кажуть Екстер… Її у два роки привезли в
Смілу. Батько був фінансовий працівник, а там відкрилася
якась вакансія. Через рік батько одержав посаду вже в Києві,
в банку. Тож, коли Ася підросла, завжди казала, що вона
киянка, от західні дослідники й вирішили, що вона народилася
в Києві. Але бачать, десь там у формулярах, Білосток, – ага,
значить це якесь містечко під Києвом, і стали писати –
Bilostok near Kyiv. А ще вона казала, що народилася в 1884
році, але ми, архівісти, отакі нудні люди, взяли та знайшли,
що у 1882-му. Довго потім радилися між собою, який рік
писати, чи розкривати, що вона трошки надурила громадськість.
І все ж таки обрали науковий підхід, хоча це й нелюдяно.
Така наукова бездушність…
У Київському художньому училищі її научителем був Микола
Пимоненко, він, до речі, вчив і Малевича, і Богомазова, хоча
й не любив авангард. Але найбільше їй подобався Петро
Левченко – це харківська школа, витончений такий
екcпресіоністичний реаліст. І от одна її робота, дуже рання,
зроблена в такому ключі. Натюрморт мало не Великодній, оце
передчуття свята, таке зворушливе й таке нетривке… Потім
вона поїхала до Парижа, це був 1907 рік, але зрозуміла, що
там викладають так само, як у Києві, і, звісно, була
розчарована. Та один київський художник, Сергій Ястребцов,
познайомив її з чудовим французьким поетом, поляком Ґійомом
Аполлінером, а вже той – із Пабло Пікассо. Його роботи
настільки її вразили, що вона наклацала знімків і привезла
до Києва. А тут Бурлюки, Олександр Богомазов дивляться, що
воно таке, вони ж ніколи такого не бачили, – ну й захопилися,
почали наслідувати... І старший Бурлюк, Давид, казав
молодшому, Володимиру, коли той малював портрет Бенедикта
Лівшиця, єврейсько-українського поета й перекладача, –
«Володенька, розпікассь його як слід». А ще був такий
художник-початківець із Києво-Печерської лаври, – Климент
Редько, який згадував, як вони в Китаєвській пустині, на
березі озера дивувалися отим розкладеним скрипкам Пікассо. В
якому захваті були від усіх цих пластичних інверсій. До речі,
якби не прийшли до влади більшовики, то в Києво-Печерській
лаврі з’явилися б розписи в кубістичному стилі. Бо існувала
така традиція: лаврські художники, коли було бароко,
працювали в бароковому стилі, коли реалізм – в реалістичному.
Там же є блискучі речі в стилі модерн, і ось- ось мали
з’явитися кубістичні розписи. В той час завдяки Екстер у
Києві було стільки кубістів, як ніде в світі…
Студія декоративного мистецтва Екстер – Рабинович діяла в
Києві у 1918–1919 роках. Ісаак Рабинович, це її учень,
поплічник і прекрасний сценограф. Навчала вона винятково
абстракціонізму, ніяких там академічних ню. Заняття були не
те щоб платними, але кожний приносив, що міг, якісь продукти
– вже йшла громадянська війна. От якось один її учень,
художник Вайсблат, приніс горох, але в тому горосі була й
гречка, і ще щось, – суміш така собі. Нічого – зварили і
з’їли. Студійці і гроші для студії заробляли. Наприклад,
коли приїжджали якісь гастролери – був такий видатний
хореограф Михаїл Мордкін, він дуже любив з нею працювати, –
завжди замовляв костюми й декорації. А вона вже розподіляла:
це робитиме Анатоль Петрицький, це – Вадим Меллер…
|
Київ, Фунікулерівська
вулиця,1911 р. |
Вона в студії і з діточками працювала. Говорила, що
дітей ріднить з авангардистами лаконізм і відкритий колір, а
ще емоційність та життєвий порив. Вона читала дітям казку, а
потім давала папір, ножиці, фарби – ріжте, клейте,
розфарбовуйте, тільки не малюйте сюжет і не стримуйтесь…
Результати, як казала Екстер, були приголомшливі. Діти
робили таке, що дорослі художники тільки облизувалися…
Серед численних її учнів був і Сергій Юткевич – майбутній
кінорежисер. Перебуваючи в Москві, я прийшов колись до
нього і казав, що Екстер – українська художниця, а він мені
– вона європейська. Раніше вважалося, коли щось європейське,
то це апріорі не українське, і навпаки: українське не може
бути європейським. А це не так, хоча б тому, що Екстер
поєднала Париж і українське село. Вона ж була діячкою
земства, яке тоді піднімало народні промисли. І от, коли
Екстер стала створювати по селах артілі – вишивка, ткацтво,
гончарство, – то вона опинилася в осерді українського
націоналізму – Микола Біляшівський, родина Гудим-Левковичів,
і тому стала проукраїнськи налаштована, хоча зовні виглядала
європейкою – великі капелюхи, вишукані сукні. Пікассо був її
приятелем у Парижі, а тут вона дружила з Ганною Собачко,
народною художницею, яка згодом стала знаменитою. Собачко
вишивала за абстрактними ескізами Екстер і від неї набралася
модерного духу. Це було таке взаємозбагачення. Собачко
сприйняла від Екстер динамічну футуристичну композицію, а
Екстер від Собачко, і взагалі від народного мистецтва –
барвистість. Саме це поєднання і робить Асю Екстер
авангардово українською мисткинею. Вона, між іншим, зробила
першу виставку Собачко й на відкритті приголомшливу доповідь
встругнула. Вона сказала, що Собачко – велика художниця і
назвала її народною футуристкою. Це взагалі рідкісна річ. У
світі до нашої Ганни Собачко не було народних футуристів. І
це все розкрилося під впливом Екстер. Вона багатьом
допомогла розкритися…
|
А ще Ася Екстер реформувала світову сценографію.
Думаю, що українська сценографія й досі сильна, навіть після
стількох втрат, саме завдяки їй. А в 1920 році наша
сценографія була однією з найкращих у світі – конструктивізм,
кубізм, футуризм… Ася обожнювала театр і розуміла його. Дуже
любила ходити до театру Миколи Садовського, дивилася там
вистави українською – «Мартин Боруля», «Наталка Полтавка»…
Так-от, головна театральна реформа Екстер полягала в тому,
що вона почала обігравати куб сцени, а не тільки її площину.
До неї всі мислили тільки підлогою. А вона сказала, – чому
це гуляє такий простір, давайте його обіграємо, й почала
робити помости, трапи, об’ємні конструкції, і театр зразу
оновився…
І, власне, це ж Екстер зібрала влітку 1918 року Перший
всеукраїнський з’їзд діячів української культури. На
ньому вона виголосила доповідь про сценографію, в якій
доводила, що в театрі, крім режисера та художника,
співпостановником має бути й електромонтер, тому що світло –
це художня складова. До неї світло сприймали як освітлення,
– щоб добре було видно. А вона – ні, потрібна світлова
партитура. Й зараз увесь світ користується її прийомами, не
знаючи, що першою була Екстер. Коли її на тому з’їзді
запитали, що треба для процвітання українського театру, вона
відповіла: «Якомога більше творчості, якомога менше
провінційності». Вона усвідомлювала, що в Україні дуже
великий цей прошарок провінційності. Коли я читаю всі ці
стенограми, я думаю, – от би домовилися Петлюра зі
Скоропадським заради України, зовсім було б інше життя. Тоді
був такий величезний спалах української культури…
|
|
|
|
До Москви вона переїхала у 1920 році, працювала в
Камерному театрі полтавчанина Олександра Таїрова. Там на
Екстер поклав око українець Анатолій Луначарський, між іншим,
теж із Полтави. Його називали інтелігентом серед більшовиків
і більшовиком серед інтелігентів. Він добре розумівся на
модерній культурі. Це Ленін далі поета Нєкрасова не пішов:
там, де «горє народноє», це він розумів, а от Владіміра
Маяковского взагалі поетом не вважав. Писав: «Луначарского
сєчь за футуризм…» І ось Луначарський запропонував Екстер
поїхати радянським представником до Венеції для організації
бієнале. Це вже був 1924 рік, а потім її попросили допомогти
з виставкою в Парижі в 1925-му. Так вона й залишилася в
Парижі – оформлювала книжки, робила інтер’єри, видавала
бібліофільські книжки, тобто сама і текст писала, й малюнки
робила до нього, а ще викладала в Академії сучасного
мистецтва у Фернана Леже. До речі, Леже, коли вона ще вперше
приїхала до Парижа, казав їй – як ти малюєш, ми ж футуристи,
ми ж маємо користуватися монохромом, а в тебе таке все
яскраве. Й Ася намагалася малювати монохромно, але як приїде
до Києва, так зразу в село, а там на неї чекає все це буяння,
цвітіння, пахощі… І вона знову всі площини розфарбовує. Тоді
Леже чітко зреагував, – почав і собі вводити яскраві фарби…
В Академії Леже в неї було багато учнів з усього світу, й
один із них, колишній киянин Павло Челіщев, потім записав у
своїх щоденниках: «Екстер блискуче викладає, єдине, що
трошки мене й інших учнів дратує, це те, що вона дуже часто
згадує Україну, яку ніхто не знає». А Екстер не могла не
згадувати Україну, бо її туди тягло. Аліса Коонен разом зі
своїм чоловіком Олександром Таїровим дружили з Екстер, так
Коонен казала, що і в Парижі, і в Москві їх вражало
поєднання українського побуту і європейськості: висять там
Жорж Брак, Пікассо, Леже, а поруч – українські килими,
рушники, глечики. Навіть кухня в неї завжди була українська.
З Екстер всюди їздила Настя, яка довгі роки вела її
господарство. Так усі згадують цю Настю, бо вона всіх
частувала варениками в полив’яних мисках, борщем…
|
"Цар Ірод", театральний екскіз, 1917 р. |
Багато
французьких художників, Пікассо й Леже включно, навчилися не
тільки їсти ці вареники, але й ліпити. Коонен розповідала,
що Настя французької мови не знала, але зовсім цим не
переймалася, адже була впевнена, що паризькі торгівці знають
українську. «Я їм кажу і показую: «Се, се і се…», і вони все
розуміють!»
Після війни Екстер уже дуже заслабла й була трошки
перейшла на наркотики, бо почувалася дуже самотньо.
Її другий чоловік, московський актор Георгій Некрасов,
тоді вже помер, Настя померла ще раніше, й Олександра
писала Вєрі Мухіній: «як там Київ, як там Москва?»
Мухіна ж була її приятелькою й ученицею. Вона потім
згадувала, що коли Екстер побачила її колгоспницю й
робітника, то сказала: «Ні, це дуже грубе мистецтво, а
де ж твій кубізм, де ж абстракціонізм, де твої запаси
паризькі?..» Сталін дуже був вдячний Мухіній за
колгоспницю, і надав їй можливість їздити до Парижа,
коли та хотіла. Рахунок у Парижі їй відкрили, тож вона
допомагала Екстер матеріально.
Олександра Екстер похована в передмісті Парижа у
Фонтене-о-Роз, був там і пам’ятник, але оскільки ніхто
не платив за могилу, то через 30 років поховали когось
іншого… Всі твори успадкувала її французька покоївка,
а вже у неї їх купив галерист Жан Шовлен. Він першу
невеличку виставку зробив 1968 року, й це зразу стало
сенсацією. А далі по висхідній: усе більше й більше. І
всі зрозуміли, яка це велика художниця… Твори Екстер є й
у нас: у Театральному музеї, Національному художньому
музеї, в Дніпропетровському, в приватних колекціях. А от
зібрання Жана Шовлена, може, навіть наступного року
вдасться сюди привезти. Було б добре… Источник:
"Український тиждень".
Номер 23 (32) за 06.06.2008
http://ut.net.ua/art/168/0/996/
|
|